Остання шана Герою Миколі МАКАРЧУКУ
Сьогодні наша громада з нестерпним болем у серці провела в останню земну дорогу нашого Захисника, нашого земляка — МАКАРЧУКА Миколу Олександровича. Його серце зупинилося 13 травня цього року після тривалої боротьби з важкою хворобою.
Ми попрощалися не лише з воїном. Ми попрощалися із сином, чоловіком, братом, другом, однокласником — людиною великої душі, яка щиро любила життя, людей і свою Україну.
Востаннє на честь Захисника пролунав трикратний стрілецький салют. На домовину лягали грудки землі, живі квіти та пам’ятні вінки — як символи нашої вдячності, шани й невимовного смутку. Свіжа могила стала ще одним болючим нагадуванням про високу ціну, яку Україна платить за свою свободу.
Микола Олександрович народився 17 грудня 1981 року в селищі Поліське Київської області. Після аварії на Чорнобильській атомній електростанції у 1987 році родина була змушена переселитися до Нових Санжар. Саме тут він ріс, мужнів, навчався жити й долати труднощі.
У 1988 році Микола пішов до першого класу Лелюхівської восьмирічної школи. Середню освіту здобував в Новосанжарській школі. Його однокласники пам’ятають його щирим, добрим і товариським хлопцем.
Після навчання Микола став на шлях служіння державі. З травня 2000 року по жовтень 2001 року проходив службу у Збройних Силах України в Криму.
У 2003 році закінчив Полтавське ПТУ №10, де здобув професію помічника бурильника експлуатаційного та розвідувального буріння свердловин на нафту і газ.
Працював на різних будівельних майданчиках, не цурався жодної праці, був працьовитою та відповідальною людиною.
25 лютого 2022 року Микола був призваний на військову службу. У той час, коли ворог прийшов на нашу землю, він не ховався за чужими спинами, не шукав легших шляхів. Він став до строю, щоб захищати свою державу, свою родину, свій народ.
Служив сержантом, стрільцем-санітаром 1 стрілецької роти 1 стрілецького батальйону 72 бригади «Чорних Запорожців».
24 липня 2022 року, виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини в районі Семигір’я Донецької області, Микола отримав важке вогнепальне осколкове поранення. Та війна залишає слід не лише на тілі — вона назавжди ранить душу й серце…
Після цього були довгі місяці лікування і відновлення — госпіталі, лікарні, постійна боротьба за здоров’я. Але навіть після пережитого він знову повернувся до військової частини. Бо таким був його характер — сильним, мужнім і відданим.
За свою звитягу та мужність Микола був нагороджений орденом «Честь і слава».
Однак, через тяжкий стан здоров’я 2 вересня 2023 року наш Герой був звільнений із військової служби.
У грудні 2025 року Микола одружився зі своєю коханою — Людмилою. Вони були однокласниками, знали одне одного багато років. Їхнє сімейне життя тільки розпочалося. Попереду були мрії, спільні плани, надія на щасливе майбутнє… Хотілося жити, любити, радіти кожному дню. Але доля розпорядилася інакше.
Микола дуже любив свою родину. Він умів дружити, умів підтримати, умів щиро любити людей. Був світлою душею, душею компанії, любив друзів, любив спорт, любив прості людські радощі.
Сьогодні важко знайти слова, які могли б втамувати біль рідних. Ми висловлюємо щирі співчуття мамі Надії Пилипівні, батькові Олександру Федоровичу, сестрам Мирославі Олександрівні та Наталії Олександрівні, дружині Людмилі Сергіївні, усім рідним, друзям, побратимам і близьким. Поділяємо ваш біль. Схиляємо голови у скорботі разом із вами.
Микола МАКАРЧУК назавжди залишиться у пам’яті нашої громади як мужній Захисник України, добра й щира людина, яка віддала своє здоров’я і своє життя заради миру на рідній землі.
Світла пам’ять про нього житиме вічно.
Вічна слава Герою України. Герої не вмирають
