Прощання з Героєм Петром КИБКАЛОМ
Сьогодні наша громада зі сльозами на очах і болем у серці попрощалася зі своїм Захисником — Петром Андрійовичем КИБКАЛОМ.
Урочиста церемонія прощання відбулася на площі біля пам’ятника Героям Небесної Сотні. Під сумну й знакову для України композицію «Плине кача…» кортеж із тілом воїна зустрічали рідні, друзі, побратими, представники влади та небайдужі жителі громади — усі, хто прийшов віддати останню шану тому, хто віддав своє життя за Україну.
Слова ведучої Маргарити НАГОРНЯК пронизували серце кожного. Вона згадала життєвий шлях Захисника, який обірвався у боротьбі за нашу свободу, за Україну, за кожного з нас.
Петро Андрійович народився 19 лютого 1981 року у Варварівці. Тут минули його дитинство і юність, тут формувався його характер — серед рідних людей і знайомих із дитинства вулиць.
Після закінчення Богданівської школи він здобув фах, що визначив усе його життя: у Нових Санжарах опанував професію тракториста. Ця справа стала для нього не просто роботою, а справжнім покликанням.
Свій трудовий шлях Петро розпочав у Кустоловому, працюючи трактористом. Він був із тих людей, які не бояться важкої праці, які люблять землю і вміють працювати чесно та віддано. Згодом працював у Соколовій Балці, пізніше — у ТОВ «Чиста криниця». Усюди залишав по собі добру пам’ять — як відповідальний працівник і щира людина, яка по-справжньому любила свою справу. Свій трактор він доглядав із особливою турботою, адже це була частина його життя.
Своє кохання Петро зустрів у рідній Варварівці. Там, куди вона приїздила на канікули, зародилося їхнє почуття, що згодом переросло у міцну родину. Доньку дружини він прийняв як рідну. У 2003 році в сім’ї народився син Назар, у 2005 році — донька Валентина. Свою родину він будував на любові, відповідальності та турботі.
Разом вони шукали свій шлях: переїздили до Зачепилівки, знову поверталися до Варварівки. Та де б не був Петро, він завжди залишався вірним своїм життєвим принципам — працювати, дбати про рідних, бути надійною опорою для близьких.
Він був люблячим батьком, доброю, щирою і відкритою людиною. Завжди готовий допомогти, підтримати, бути поруч. Любив молодь, мав багато друзів і залишав після себе тепло та світло.
Коли ж війна прийшла до нашого дому, він зробив свій вибір. 15 березня 2023 року Петро отримав повістку. Він не тікав і не ховався — пройшов медичну комісію і став до лав Збройних Сил України. Спочатку служив розвідником, згодом — у штурмовій бригаді водієм-електриком стрілецького взводу. Він був там, де найважче. Там, де потрібна найбільша мужність. Там, де вирішується доля країни.
У лютому 2024 року родина отримала страшну звістку — Петро зник безвісти під час виконання бойового завдання поблизу Новодарівки Пологівського району Запорізької області…
Почалися довгі місяці болісного очікування, надії та віри…
І лише 18 квітня 2026 року прийшло підтвердження того, що серце відмовлялося приймати…
Сьогодні громада попрощалася з Героєм. З людиною, яка прожила своє життя чесно і гідно. Яка любила свою землю, свою родину, свою працю. Яка не злякалася і стала на захист кожного з нас.
Присутні встелили домовину квітами. Хтось востаннє попрощався, доторкнувшись до неї, а хтось ще матиме змогу віддати шану на кладовищі у Варварівці, куди після церемонії вирушив похоронний кортеж.
Життя Петра КИБКАЛА — це приклад гідності. Його вчинок — це подвиг. Його пам’ять — це наша відповідальність.
Він назавжди залишиться люблячим чоловіком для Оксани Петрівни, турботливим батьком для Назара, Валентини та Юлії, надійною підтримкою для братів і сестер, другом і доброю людиною для всіх, хто його знав.
Сьогодні разом із рідними сумує і наша, і Драбинівська громади. Вся Україна схиляє голову перед його подвигом.
Світла пам’ять Петрові Андрійовичу. Вічна слава Герою. Герої не вмирають
